У ДЕРЕВКАХ ПОПРОЩАЛИСЯ ІЗ ОДНОСЕЛЬЦЕМ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ЗОНІ АТО

Версія для друкуВерсія для друку

У ДЕРЕВКАХ ПОПРОЩАЛИСЯ ІЗ ОДНОСЕЛЬЦЕМ, ЯКИЙ ЗАГИНУВ У ЗОНІ АТО. Іван Дмитрович Смоляр разом із дружиною та 6-річним сином переїхали жити у Деревки в квітні 2010 року. До цього багато років чоловік жив у селі Новодонецьке Добропільського району Донецької області, працював майстром на шахті. Після виходу на пенсію вирішив змінити місце проживання. До Деревок потрапив випадково. Тут йому дуже сподобалися природа, ліс, чисте свіже повітря. Після шахтарського краю все здавалося, як у раю. Тож згодом купили у Деревках будиночок і поступово обживалися.

— Чоловік мав золоті руки. Ремонтував і добудовував оселю практично власними силами. Він і зварювальник, і електрик. Усе вмів робити, за все брався, — говорять про Івана Дмитровича односельці.

Брав активну участь у громадському житті села, виступав на мітингу 9 травня. А коли деревківці взялися розфарбовувати міст у синьо-жовті кольори, сам привіз дві банки фарби.

В молодості строкову військову службу Іван Смоляр проходив в Афганістані. Тому коли почалися військові дії на сході України, вирішив, що не має права сидіти вдома. Часто говорив: «Хто буде захищати наших дітей? Я не хочу, щоб і до нас прийшло те страшне лихо, що коїться зараз на Донбасі».

На військову службу в рамках мобілізації  І.Смоляра не призивали, бо він мав інвалідність, яку отримав ще працюючи на шахті. Та це не зупинило чоловіка. Воювати у зону АТО пішов добровольцем і вже з вересня 2014 року брав участь у бойових діях у складі батальйону «Айдар». Тоді йому було 53 роки. Служив у другій афганській штурмовій роті командиром розвідувального відділення.

...Провести бойового товариша у останню путь приїхало чимало його побратимів. Практично всі вони колись служили в Афганістані у складі 345-го штурмового десантного полку. Тепер колишніх афганців знову об’єднала війна, тільки цього разу — за рідну землю. Серед них вихідці з різних областей — Луганської, Київської, Дніпропетровської… Одні говорять російською, інші — чисто українською. Бо, як самі зауважують, ніякої мовної проблеми на Україні не існує. Спілкуючись із цими мужніми чоловіками, я ще раз переконалася, що багато в Україні справжніх патріотів, які готові віддати за неї своє життя:

— Ми залишили вдома родини, роботу, бізнес. Воюємо не за гроші, не за владу чи окремих політиків. Воюємо за Україну, адже ця земля у нас одна, за наших дітей…

Відверто говорять айдарівці й про випадки мародерства серед бійців добровольчих батальйонів:

— На війні, на жаль, цього не уникнути. Ми й самі боремося із таким ганебним явищем. Тим більше, що під виглядом доб-ровольців часто грабують людей ті, хто не має до нас ніякого відношення. Ось недавно затримали за мародерство двох чоловіків у військовій формі й передали їх до військової прокуратури. А потім дізналися, що через два дні їх чомусь випустили.

До розмови долучається сивочолий чоловік кремезної статури, який рухається на милицях:

— За великим рахунком, розграбували ті області ще до початку цієї війни. Я був нещодавно в Австрії, де оперувався після поранення, й на власні очі бачив там маєток однієї з колишніх «регіоналок», яка обиралася народним депутатом від Луганщини. Школа в Деревках у порівнянні з тим маєтком — невеличка хатина.

Протягом шести місяців без ротації ці хлопці — на передовій. Стоять на 29-му блокпосту по Бахмутській трасі неподалік населеного пункту Золоте. Про Івана Дмитровича Смоляра розповідають з болем і хвилюванням:

— Таких хороших людей і великих патріотів не часто зустрінеш. Він був надійним, сміливим, веселим, завжди першим приходив на допомогу. Мав кілька позивних: «Шураві», «дядя Ваня», а найчастіше називали його «бойовою бджолою», бо встигав буквально скрізь…

— І коли говорили: «Бойові бджоли — на виліт!», це означало, що відділення Івана Смоляра йде у розвідку. Серед його підлеглих були переважно молоді хлопці. Командир був для них, як батько, показував приклад у всьому. І загинув від того, що першим кинувся рятувати саперів, які підірвалися на розтяжці. Коли несли пораненого біця на ношах, самі підірвалися на міні..., — говорить луганчанин Володимир Володимиров, який пліч-о-пліч воював із Іваном Дмитровичем, був його надійним другом.

Спілкуючись із айдарівцями, запитала я й по те, що хвилює сьогодні кожного з нас: «Коли закінчиться ця війна?». У відповідь почула:

— Ми самі цього дуже хочемо. Але допоки навіть ось у такому невеликому селі будуть люди із, м’яко кажучи, далеко не проукраїнськими поглядами, війна не закінчиться…

На похорон мужнього захисника зібралося чимало односельців, прибули воїни-інтернаціоналісти, голова райдержадміністрації Віктор Колос, голова районної ради Володимир Довгуша, представник обласного військкомату Юрій Фисун, районний військовий комісар  Вік-тор Талалай, координатор Громадської   ради  Людмила Дубина.  Поминальну службу  провів настоятель Деревківської Свято-Казанської церкви Василь Охмак. Під час траурного мітингу на кладовищі виступили сільський голова Микола Сень, заступник голови Полтавської обласної ради Володимир Микійчук, перший заступник голови райдерж-адміністрації Павло Луговий, боєць батальйону «Айдар» Микола Семеняка, воїн-інтернаціоналіст Олександр Корост.

Дай, Боже, щоб відлік наших загиблих у зоні АТО земляків не мав продовження. Дай, Боже, миру всім нам, щоб діти-підлітки не залишалися без батьків…

Ірина ШИЛО.

 

Наверх ↑