ІСТОРІЯ КОТЕЛЕВЩИНИ: ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Версія для друкуВерсія для друку

ВІДДАЄМО ДАНИНУ ГЛИБОКОЇ ПОВАГИ...

«Микола Дмитрович Борисов - по-справжньому відома особистість для Котелевщини: учасник бойових дій, кавалер орденів «За мужність» та «Знак пошани», депутат Котелевської районної ради восьми скликань. Все його життя було пов’язане із громадською діяльністю. Активно займався охороною пам'яток історії та культури, автор  та співавтор кількох історико-краєзнавчих видань. По особливому він відносився до пошукової роботи,  збору інформації про загиблих воїнів Другої світової війни, а також тих, хто пропав безвісти, уточнюв відомості про похованих у братських могилах радянських воїнів та військовополонених.  Саме ці матеріали лягли в основу  розділу «Котелевський район Полтавської області» п’ятого  тому «Книги Пам’яті України». Редактором, якого й був Микола Дмитрович.

Його не стало у січні 2016... Напередодні 75-річниці Великої Перемоги згадаємо працелюбного, порядного і товариського Миколу Дмитровича Борисова, який був мудрим наставником для багатьох поколінь котелевців та справжнім патріотом свого краю. До вашої уваги матеріали його історичної праці,  що не війшли до «Книги Пам’яті України».

Голова Котелевської райдержадміністрації Павло Луговий

 

У серці кожної людини, в кожній сім’ї Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. залишила по собі гірку пам’ять і горе. Десятки пам’ятників і обелісків братських могил на території району, як і по всій Україні, свідчить про народні жертви.

Віддати данину глибокої поваги і всенародної вдячності, вшанувати і увічнити пам’ять полеглих у смертоносному вирі фронтів, у партизанських загонах, нерівних сутичках з карателями, у катівнях гестапо та страчених безвинних мирних жителів – старих і молодих, жінок і дітей німецько-фашистськими загарбниками, а також нанесені ними величезні моральні і матеріальні збитки та інші злочини у період Великої Вітчизняної війни – наш святий громадський обов’язок перед тими, хто віддав своє життя в ім’я свободи і незалежності.

Саме таку мету мало створення Книги Пам’яті України – великого і скорботного  історичного зводу, що несе в собі нетлінність реліквії епохо воєнних літ і пам’ять втрат священної війни.

Але не було б справедливим не згадати і не увічнити пам’ять жертв репресій і війни під час фашистської окупації цивільних жителів, які були розстріляні, повішені, закатовані та спалені внаслідок непокори фашистському режиму в період тимчасової окупації. І таким зводом є  Книга Скорботи.    

Про злодіяння, нанесені збитки і втрати німецько-фашистськими загарбниками свідчать архівні документи 1943-1945 рр., а також спогади очевидців того часу. Гортаючи архіви, довелося зустрітися з фактами, про які навіть не можна уявити, повірити сказаному. Але все це було. Це жорстока дійсність, яку довелося пережити нашому багатостраждальному народу.

Спочатку про історію району, трудові здобутки котелевців у до військовий час, а далі й про те лихо, яке завдала нашому народу війна, бої за визволення від німецько-фашистської окупації району та злодіяння фашистів з жовтня 1941 р. по вересень 1945 р.

 

КОТЕЛЕВСЬКИЙ район утворений 23 серпня 1939 року. розташований він  у північно-східній частині Полтавської області на лівобережжі р. Ворскла. На півночі межує з Охтирським районом Сумської, на сході – з Краснокутським Харківської областей. Сусідні райони Полтавської області: Чутівський, Полтавський, Диканський та Зіньківський.

У цьому документальному нарисі подаються матеріали з урахуванням територіальних змін, які відбулися у повоєнний період. В 1954 році до складу району увійшла територія Мар’їнської сільради Краснокутського району, а села Березівської сільради – до Чутівського району. У 1963-1964 роках при ліквідації Котелевського району частина території була передана Зіньківському, а друга – Диканському районам. 1965 року при утворенні Котелевського району до його складу увійшли Більська сільрада колишнього Опішнянського району та Матвіївська і Дібровська сільради Диканського. Загальна площа нашого району становити 0,8 тис. кВ. км.

У 1941 році на території району приживало 37,5 тис. чоловік. Понад 97% українців, решта – інші національності. У межах району було 18 сільських Рад, 15 сіл, 38 хуторів. Розвивалась культура, освіта, поліпшувалось медичне обслуговування населення. Діяло 4 лікарні, 6 амбулаторних поліклінік, 6 фельшерсько-акушерських пунктів, санітарно-епідеміологічна станція. В 34 школах (4 середніх, 10 неповних середніх і 20 початкових) навчалось понад сім тисяч учнів, працювало більше 250 вчителів.

Культурно-освітняробота проводилась у 54 клубних установах, працювало 3 кіноустановки, 2 радіовузли.

В райцентрі була районна лікарня на 75 ліжок, 9 шкіл, 3 клуби, пошта, телеграф. У Котелевському сільському будинку культури працювали драматичний театр, бібліотека, був кінозал.

Розвивалась місцева промисловість. У Котельві в перед військовий час працювали паровий млин, олійниця, чотири промартілі, де виготовлялись вози та колеса до них, шили чоботи, одяг, виробляли валянки, цеглу, цементно-піщану черепицю. Робітничі колективи були у трьох лісництвах, торф артілі, молокозаводі, конторі по заготівлях і переробці сільськогосподарської продукції та конопель.

Торгівельним обслуговуванням займалися 11 споживчих товариств. У селах району було 7 парових і 2 водяних млини, 56 вітряків, 2 цегельних заводи.

Котелевщина була районом високоврожайного землеробства і високопродуктивного тваринництва. З 1940 року по врожайності він займав одне з перших місць в області, одержуючи по 16,9 цнт зернових, 17,8 цнт соняшнику, 185 цнт цукрових буряків, 145 цнт картоплі з кожного гектара посівів. Селяни були об’єднані в 56 колгоспах (в межах нинішньої території району), які обслуговувались двома машино-тракторними станціями, забезпеченими в достатній кількості тракторами, комбайнами та іншими механізмами, різною сільськогосподарською технікою. Таким чином були створені міцні соціалістичні господарства, які застосовували останні досягнення агрокультури. В кожному з них були ферми великої рогатої худоби, свиней, овець, птиці і коней. На 1 січня 1941 року у них налічувалося 9 420 голів ВРХ, 4 417 коней, 10 690 свиней, 6 363 овець.

В історії села було відкрито нову сторінку. Після спустошливих 30-х рр. села стали відроджуватись, але всі сподівання на краще життя були перекреслені віроломним нападом фашистської Німеччини.

З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі району, як і всі люди країни, стали на захист рідної землі. Вже на другий день війни до призовного пункту прибули тільки в селі Котельві більше 3 тис. жителів. В цілому по району за період з 23 червня по жовтень 1941 року мобілізовано 5 177 чоловік. За національним складом: українців – 5 140, росіян – 72 чоловіки. За освітою: з вищою – 23, середньою – 477, неповною середньою – 3 070, початковою – 1 607 чоловік. Направлено у винищувальні батальйони 70 чоловік, партизанські загони і підпілля – 58, на спорудження оборонних споруд – 28 чоловік. Крім того з числа тих, хто не підлягав призову, створювалися загони по боротьбі з ворожими парашутистами, шпигунами і диверсантами для охорони доріг, мостів, народногосподарських об’єктів, на спорудження укріплень.

Для озброєння місцевих формувань використовувалась мисливська зброя, дрібнокаліберні гвинтівки. Так, 27 червня 1941 року Котелевський РККП (б)У Полтавському обкому КП (б)У про організацію і озброєння Котелевського винищувального загону повідомляв: «організований винищувальний батальйон має у своєму розпорядженні 13 (тринадцять) дрібнокаліберних гвинтівок і 37 (тридцять сім) мисливських рушниць».

Вся діяльність котелевців проводилась під гаслом «Все для фронту, все для перемоги!». 23 червня Котелевській МТС було видано наказ (№20) про організацію її роботи у воєнних роботах, заміну тих, хто був мобілізований до армії. Надзвичайно важливою справою було успішне проведення жнив. Без відриву виробництва протягом місяця підготовили трактористів, комбайнерів і їх помічників. Курси комбайнерів у Диканській МТС закінчили Марія Єрмолова, Наталія Борківець, МиланіяСтарокожко, Марія Остапенко, Наталія Карпенко. Усі старі й молоді допомагали колгоспникам збирати врожай.

У зв’язку з тим, що фронт наближавсь до полтавщини, було вирішено здавати зерно державі з громадських фондів колгоспів. До 20 серпня більшість колгоспів району виконали план хлібоздачі. На схід евакуйовувалась худоба, майно, господарство. Останніми вирушили валки тракторів і комбайнів Котелевської та Рублівської МТС.

Створювались підпільні та диверсійні групи, партизанські загони. Для підпільної роботи залишилось близько 80-ти чоловік у Котельві, Великій Рублівці, Більську та інших населених пунктах. В селі Михайлівка Перша діяла підпільна комсомольська група з 9-ти чоловік. Було закладено декілька баз з продуктами, зброєю, боєприпасами (в лісі неподалік від дороги на Куземин, біля хутора В’юнного, Миколаївського кладовища, річки Бистрої, Рублівського та Борівського лісництв).

Обороняли наш район частини 38 армії: 5 кінного корпусу, 14 і 34 кавалерійських дивізій, 81, 297, 307 стрілецьких дивізій, 212, 300, 304, 199 стрілецьких полків. Про напругу битв свідчить той факт, що двадцятикілометрову відстань між селами Матвіївка і Млинками німці тільки змогли подолати тільки за 20 днів. У період з 18 вересня по 10 жовтня 1941 р. були окуповані всі населені пункти району німецько-фашистськими загарбниками.

Битва з ворожими військами на території району майже не припинялась. Коли відійшли з боями війська Червоної Армії, протягом 1941-1943 років на окупованій території діяли партизанські загони, підпільні групи. Патріотично настроєне населення чинило опір окупантам.

Бойові дії за звільнення Котелевського району розпочалися в лютому 1943 року в ході Харківської наступальної операції військами 309, 311, 161 стрілецьких дивізій та іншими частинами і з’єднаннями 40-ї армії.

За Котельву велися жорстокі, кровопролитні бої з великими втратами в живій силі і техніці як з одного, так і з іншого боку. Село кілька разів переходило з рук у руки. Як свідчать архівні документи – 309 стрілецької дивізії 955 СП, виступивши 24 лютого 1943 року о 14-ій годині із Зарічного, о 17-ій годині після жорстокого бою з танками противника оволодів південною частиною Котельви. Втрати – 15 чоловік. Командний пункт знаходився у Котельві. В цей час 959 стрілецький полк, здійснивши марш – Лутище-Заріччя, зосереджується в селах Млинки-Глинськ. Але ворог не хотів змиритись з цим, тому, не припиняючи чинити опір, намагався контактувати як наземними військами, так і з повітря. Авіація противника групами по 9-12 літаків протягом усього дня бомбила Котельву, Більськ, Батьки – скинуто до 1000 авіабомб. Але наші війська утримували зайняті позиції і продовжували наступ і вже 26 лютого о 6-ій годині ранку під натиском наших противник в кількості до однієї тисячі солдат в районі с. Більська вимушений був відступити в бік Зінькова.

Дивізія, оволодівши Більськом, вела наступ в напрямку с. Куземин. З півдня спільно з 57 СТК, 955 СП перейшов на кругову оборону в с. Більськ, а 957 СП виступив із Більська на Куземин. В цей день було знищено 5 танків, до 1000 солдат і офіцерів противника, 6 гаубичних гармат, 10 станкових кулеметів. 493 і 494 механізовані полки, 439 ОТМД і 512 ТАП дислокуються в Котельві. Дальше просування наших військ затрималось. Немаючи резервів і вичерпавши наступальні можливості, вони перейшли до оборони, відбиваючи контратаки противника.

Із 7-го березня переводиться перегрупування військових частин згідно наказу №022 і проводиться розвідка в бік Малої Рублівки. Військові частини на 8 березня знаходились на таких рубежах: 4-та мотострілкова бригада займала оборону в селах Деревки – Мар’їно – Любка. В Деревках зайняв оборону 4-й гв. МСБ з трьома гарматами. Тут на опорному пункті був і 460 гв. Мінометний дивізіон. В с. Любка знаходилась 454-а гв. МСБ з однією гарматою. По скільки з Груні до Котельви не прибули танки 69-ї гв. ТБР через несправність, ускладнилась обстановка. 957 СП після зміни підрозділами 4-ї гв. МСБр. Зосереджується на півдні Котельви, а 59-та гв. ТБр. На південно-східній околиці Котельви. В цей час ворог посилив контратаки переважаючими силами. Після тяжких кровопролитних боїв, наші війська відступили на північний схід. 12 березня фашисти знову окупували територію району.

 

 Другий наступ по звільненню району військами Червоної Армії відноситься до заключного етапу битви на Курській дузі.

На початку серпня 1943 року війська 27-ї армії генерала С. Г. Трофименка широким фронтом розгорнули битву за звільнення району. Тут був початок звільнення Полтавщини від німецько-фашистських окупантів. Події розгорталися так: 11 серпня 1943 року військові підрозділи 71-ї стрілецької дивізії генерал-майора Н. М. Замировського вийшли на рубіж Сидоряче – Михайлівка Перша – Котельва, а вранці 12 серпня при підтримці 5-го гвардійського Сталінградського танкового корпусу генерал-лейтенанта Кравченка з боями увійшли в Котельву. 20-та гв. ТБр. Цього корпусу зайняла 4 переправи через р. Ворскла по шляху Котельва – Більськ – Куземин. 22 гв. ТБр. під вечір оволоділа Колонтаєвом і переправилась через р. Мерло.

Інформбюро повідомило, що 12 серпня 1943 року радянськими військами звільнені від німецько-фашистських загарбників райцентри Чугуїв Харківської області та Котельва Полтавської області.

13 серпня частини 71 СД, виконуючи наказ командування, відкинувши противника на захід і північний захід, підрозділами 1-го батальйону 131 СП і з 1-им батальйоном 237 артполку вийшли на північну околицю села Більськ. 3-й батальйон 367 СП разом з 2-м батальйоном 237 артполку вели бої за два кілометри від села Лазьки. 126 СП при підтримці інших підрозділів і частин 71 СД зайняв село Деревки і переправи через річку Ворскла у М. Млинках, Лихачівці і р. Мерло в М. Рублівці. До кінця дня 13 серпня танковий корпус генерал-лейтенанта Кравченка вийшов на рубіж В. Рублівка – КолонтаївКраснокутського району.

15 серпня 1943 року126 СП без втрат оволодів селищем Опішнє.

16 серпня 367 СП знаходився на лінії Лихачівка – Велика Рублівка.

На основі директиви №0016 від 15 штабу Воронезького фронту 27-ій армії було поставлено завдання: вранці 19 серпня 1943 року перейти в рішучий наступ у напрямку Котельва – Зіньків. Здійснюючи головний удар через Котельву і плацдарми на західному березі р. Ворскла на Більськ – Батьки – Саранчівка на шлях Полтава – Гадяч і,  визволивши м. Зіньків, очолити війська Охтирського угрупування ворога для остаточного розгрому.

Однак виконати цю директиву військам 27-ї армії не вдалось тому, що противник о 6-й годині ранку 18 серпня з району Охтирки став наступати в напрямку Каплунівка – Богодухів і великими силами наніс контрудар наших військах. Тут були зосереджені танкова дивізія «Велика Німеччина», 10-та мотодивізія, 7-ма танкова дивізія і 51-й окремий танковий батальйон з «Тиграми» і «Пантерами». Про надзвичайно жорстокі бої свідчить ще й те, що в цей день фашистська авіація здійснила 550 літаковильотів на Охтирському напрямку. Тільки в районі Котельви в цей день з 5.30 до 19 годин було зроблено 6 вильотів, у яких налічувалося від 26 до 110 літаків. Тут з 14-ти до 15-ти годин бомбили 100, а з 18.40 до 19.30 110 літаків противника.

Наступаючи в напрямку Каплунівка – Богодухів противник мав намір очолити і знищити підрозділи корпусу, частини 27-ї армії та 6-ї гв. армії. З Костянтинівки і Колонтаєва наступали танкові дивізії «Вікінг» та «Мертва голова». На 10 годину ранку ворог прорвав оборону наших військ на ділянці 166-ї СД, намагаючись вийти у фланги й тили корпусу та 6-ї гв. армії. За наказом її командуючого, корпус був відведений із зайнятих раніше позицій і спрямований на відбиття ворожих атак на лінії Пархомівка – Каплунівка. В районі західніше Богодухова були відведені основні сили 27-ї армії. Підрозділи 166-ї дивізії запізнилися вийти із оточення в районі Котельви. Під прикриттям нічної пітьми її бійці групами до 500 чоловік виходили з Богодухова. Одна з таких груп в ніч з 20 на 21 серпня, маючи понад 500 штиків, автомашини  й декілька гармат, зосередившись північніше Котельви, виходила з оточенні між Михайлівкою Першою і Колонтаєвом. Раптовим ударом вони знищили 8 танків дивізій «Мертва голова» та декілька десятків гітлерівців.

У кінці дня 19 серпня 1943 року при переважаючих силах противника з тяжкими боями війська 71-ї СД та інші військові частини під прикриттям 131 стрілецького полку і другого батальйону  237 артполку відходили по маршруту Михайлівка Перша – Пархомівка. Із завданням організувати там протитанкову оборону.

Зайнявши оборонні позиції на східному березі р. Ворскла в районі Котельва – Деревки, 131-й СП і другий батальйон 237 артполку 20 серпня були вимушені залишити їх і з боями відходити в напрямку Пархомівка – Степанівка. Відбиваючи контратакуючі танки і піхоту противника вогнем прямої наводки, артилеристи 237 артполку підпалили 2 «Тигри» і знищили до взводу піхоти, які рвались до Пархомівки. 131-й СП опинившись в оточенні, виступив з Котелевки і, відбиваючи атаки, наносячи втрати в танках і живій силі противнику, з боями пробився в район Котелевки, а потім на лівий фланг 367 стрілецького полку, на відмітку 150,2.на світанку 21 серпня, раптово атакувавши ворога в районі Колонтаєва, полк опівдні вийшов з оточення.

В ході цих боїв війська 27-ї армії були розгруповані на дві частини, тому 71-а і 241 стрілецькі дивізії та 5-й танковий корпус були підпорядковані 6-й гвардійській армії, яка діяла ліворуч 27-ї армії. Для прикриття Богодухова з заходу наказом командуючим Воронезьким фронтом 18 серпня 1943 року з резерву була введена 4-та армія. На її долю й випало вести основні бої за звільнення Котельви.

Командир 20-го гв. стрілецького корпусу генерал-лейтенант М. І. Бірюков згадує, що він одержав від командуючого 4-ю Армією генерала Кулика підтвердження про поворот на Котельву, тобто із заходу на південний захід. Однак у зв’язку із тим, що противник готував новий контрудар, було наказано тимчасово перейти до оборони. Але в обороні довго стояти не довелося. Наступав ворог і наступали війська Червоної Армії. Тому 20 серпня 1943 року був виданий наказ командуючого 4-ї гв. армії: «… 5-й гв. повітряно-десантній дивізії сходу розвернутись, зломити опір 10-ї моторизованої дивізії, 7-ї танкової дивізії і інших частин противника, оволодіти населеними пунктами Коплунівкою, Мойкою, радгоспом «Горківець», Сидоряче, Михайлівкою, Гнилосирівкою. Далі наступати  в напрямку Котельви, Опішні…»

Після звільнення населених пунктів Харківської області розпочалися жорстокі бої за звільнення сіл Сидоряче, Михайлівка та Гнилосирівка (Чернещина). 24 серпня під вечір командування 1-го гв. повітряно-десантного полку направило в с. Сидоряче розвідку на чолі з лейтенантом Г. С. Мельниковим. В короткій сутичці відважні бійці знищили підрозділи ворожих автоматників, захопили два броневики, автомашину.

Одержавши дані розвідки, на світанку 25 серпня батальйон капітана Грязнова перейшов в атаку. Для подолання жорстокого опору ворога, який пішов у контратаку на допомогу батальйону Грязнова був направлений резерв під командуванням лейтенанта А. С. Чиркова. В цьому бою відзначилось багато бійців і офіцерів першого полку 5-ї гв. ПДД. Десь опівдні було звільнено від фашистських військ с. Сидоряче. Батальйон В. С. Чистякова вів бої за звільнення с. Гнилосирівки. У боях за село особливу мужність і сміливість виявила рота старшого лейтенанта Коновала. Тут сержант Д. І. Кривенко, вступили в одноборство з танком в’язкою гранат зупинив його і вже, будучи пораненим, зібравшись з силами, гранатою підірвав ствол гармати танка, який не припиняв стріляти по наших військах, а бійці, які підоспіли на допомогу герою, знищили екіпаж танка. В цьому бою було підбито ще три танки ворога. Гітлерівці почали відступати в бік Котельви. Це вчасно побачив лейтенант Бєлозерцев і організував переслідування ворога. Його взвод знищив понад 40 фашистських солдат і офіцерів, сімох взяв у полон. До вечора Гнилосирівка була звільнена від ворога.  

 

Михайлівка Перша опинилась в районі жорстоких боїв уже втретє. В третій раз, відбиваючи контрудари переважаючих сил противника наші війська вимушені були на деякий час знову залишити села. В цей період вступили у бій головні резерви 5-ї гв. ПДД, в складі яких знаходився 1-й гв. ПДСП. Увірвавшись у північно-східну частину Михайлівки, 1-й полк наткнувся на шалений опір противника. Далі успіху він не мав. Після розвідки, яку очолив лейтенант Катаєв, було точно встановлено сили ворога і розташування його резервів. Для розвитку успіху було вирішено, що батальйон Чистякова сковуватиме головний вузол опору ворога, а полк головною силою зайде г флангу північно-західніше Михайлівки, щоб знищити виявлені там підрозділи противника і цим самим відірвати головні сили ворога та відрізати шляхи для одержання підкріплення і відступу.

Підрозділи, що діяли в складі головних сил, після годинної артпідготовки прорвали оборону гітлерівців і, значно просунувшись вперед, знищили при цьому до батальйону піхоти, підбили десятки танків, підпалили десятки автомашин, вивели з ладу більше двох десятків гармат різних калібрів. У цьому бою 3-й батальйон прорвався вперед і відірвався від головних сил полку. На цій ділянці ворог набагато перевершував чисельністю і перейшов у наступ, загрожуючи батальйону оточенням. Батальйон поніс великі втрати: 8-а і 9-та роти втратили своїх командирів. У цей критичний момент проявив мужність і героїзм командир 3-ої роти, старший сержант Воронов. Він, об’єднавши роти, взяв на себе командування і діяв з ними доти, доки комбат не призначив нових командирів рот.

В зв’язку з тим, що ворог укріпив рубежі в районі Котельви, командування 4-ої гвардійської армії  вирішило укріпити 20-ий гв. стрілецький корпус двома танковими бригадами, чотирма винищувально-протитанковими полками, мінометною бригадою резерву Головного командування і штурмовим інженерним батальйоном з тим, щоб після виходу на рубіж Хухра – Михайлове – Сидоряче, розпочати наступ у напрямку Котельва – Полтава. Тут було велике скупчення ворожих військ. Остаточне звільнення Котельви від німецько-фашистських військ розпочалося на початку серпня 1943 року, коли війська Червоної Армії широким фронтом розвивали наступ в районі Курської дуги. Бої було продовжено 20-м гв. СК 4-ої гвардійської армії під командуванням генерала М. І. Бірюкова. Якщо лівим крилом корпусу гвардійці 5-ої гв. ПДД займали рубежі в районі Сидоряче – Михайлівка Перша, то правим крилом у складі 7-ої і 8-ої гв. ПДД організовується наступ з північного сходу на Котельву.

Бойові дії за звільнення Котельви розгортались так: на світанку 25 серпня 1943 року підготовлені загони з 22 і 25 полків 8-ї дивізії 20-го стрілецького корпусу, переслідуючи ворога, що відступав, наздогнали біля с. Михайлове і північніше с. Бугрувате, але подолати опору противника силами не змогли. З підходом головних сил дивізії і танкістів корпусу генерала Вовченка, наші війська просунулись вперед і, оволодівши курганами Михайлівським урочищем, підійшли до Котельви і вступили в бій на її околицях.

Ворог заздалегідь укріпив позиції на підступах до села. Тут він зосередив близько 40 танків, серед яких були й «Тигри», велику кількість самохідних гармат та шестиствольних мінометів. Цегляні будівлі були пристосовані фашистами під вогневі точки. До того ж активні дії ворожої авіації приносили нашим військам значні втрати. Бої йшли за кожну вулицю, кожен будинок.  Контратаки нерідко переходили в рукопашні сутички. Так, лише встиг розгорнутись командний пункт восьмої дивізії на північній околиці села (біля школи), як налетіла ворожа авіація. Спочатку 20, а потім 100 «хейнкелів» піддали цей район жорстокому бомбардуванню. Земля тремтіла від вибухів бомб, будинки падали і горіли. Повітря наповнилось хмарами диму. Одна бомба попала в окіп, у якому знаходились командуючий артилерією дивізії полковник Піскунов, начальник штабу майор Гусєв, помічник начальника штабу капітан Сідельцев. Всі вони загинули.

Та ніщо не зупинило бійців 27-го полку, які зав’язали бій на північно-західній околиці. 22-й і 25-й полки з ходу стали просуватись в глибину і вийшли на лінію р. Котельва. Всю ніч вели бої в круговій обороні і тільки вранці 27 серпня при допомозі сусідів і танкістів 3-го танкового корпусу вийшли з оточення. Тут був поранений заступник командира 7-ї дивізії по політчастині В. І. Бабич.

27 серпня військам 7-ї і 8-ї дивізії вдалося оволодіти великою частиною Котельви, але вони, виявилося, були майже оточеними військами моторизованої дивізії «Велика Німеччина» і танкової «Мертва голова», які спозаранку перейшли в наступ.

Таким чином Котельва була розділена на дві частини: лінія фронту проходила по р. Котельва і успіху не мала жодна сторона протягом кількох днів. Тому командування 4-ї армії поставило завдання перед 20-м корпусом частинами 7-ї і 8-ї гв. ПДД перенести головний удар з Котельви значно правіше – на Батько, Опішню. У Котельві – залишилась 5-та гвардія. ПДД, передана на підпорядкування 21-му корпусу. Взамін неї 20-му корпусу була передана 80 гв. стрілецька дивізія, яка діяла справа.

Увечері 3-го вересня частини 5-ї дивізії у складі 21-го корпусу закінчили заміну 7-ї і 8-ї дивізій 20-го корпусу, які, вийшовши з «котелевської підкови», зосередилась для удару з флангу угрупування противника.

5-го вересня при підтримці тринадцяти гаубичних, гарматних, мінометних і ракето-мінометних полків дивізії 20-го корпусу почали наступ. Одночасно праворуч атакували ворога частини 27-ї армії, а ліворуч – 6-ї гвардійської.

Враховуючи складність обстановки, двадцятому корпусу була переведена і 69-та стрілецька дивізія, яка з-під Михайлівки Першої передислокувалась поза Котельвою на південно-східну околицю Більська і своїм обхідним маневром внесла замішання в таборі ворога. Цим скористався командир 7-ї дивізії генерал Мікеладзе і до 11-ї години ранку його частини оволоділи селом Батьки.

Однак лівий фланг ворога утримував південно-західну частину Котельви. Тут вела тяжкі бої 5-та дивізія, яка діяла у складі 21-го корпусу, проти 7-ї німецької танкової дивізії, що значно посилила контратаки. На третій день битви за Котельву одержали завдання оволодіти другою частиною райцентру і розвивати напрям у південно-західному напрямку. Головний удар наносили батальйони під командуванням офіцерів Мельникова і Грязнова. Розвідники в складі 16 чоловік під командуванням старшого лейтенанта Бобрикова зайшли в тил ворога. І. Г. Попов, увівши в бій свої резерви, з південного сходу силами роти старшини М. Ф. Воронова перекрив дорогу Котельва – Любка. Бої, які розгорілися на східній околиці Котельви перемістилися до центру села. В бою загинув відважний старшина, командир роти М. Ф. Воронов, який  ще на підступах до Котельви був представлений до звання Героя Радянського Союзу. Під рушничний салют його тіло опустили в могилу, а бійці всього батальйону провели залп з усіх видів зброї по ворогу.

Тим часом усі підрозділи і полки 5-ї дивізії перейшли в рішучу атаку і спільними діями з іншими військовими частинами стали тіснити ворога, а в цей час командир 7-ї дивізії генерал Мікеладзе наказав третьому батальйону 21-го полку під командуванням  Д. П. Плохотникова форсувати р. Ворскла, вибити ворожі підрозділи з с. Деревки і зайти в тил ворогу, який утримував Котельву. Тут бій закінчився рукопашною сутичкою на кладовищі села. Фашисти втратили 93 солдати, танк, понад 10 автомашин. Наші втрати – один убитий і 26 поранених. Батальйон вийшов на північну околицю с. Деревки і загрожував військам, які продовжували утримувати Котельву. Боячись оточення, противник вимушений був відступати. Підрозділи 5-ї дивізії, повністю оволодівши Котельвою, до кінця дня 11 вересня вийшли на південну околицю Деревок.

В боях під селом Михайлівка Перша та на південний схід від Котельви випали тяжкі випробовування на долю бійців і командирів не тільки 5-ї  гв. ПДД та 69-ї СД. Найбільші втрати понесла там 68-ма гв. стрілецька дивізія та інші частини і з’єднання 21-го стрілецького корпусу 4-ї армії. Надзвичайно жорстокі бої тут точились два тижні день і ніч. Там кожен клаптик землі политий кров’ю. озвірілі фашисти не могли змиритись з поразкою на фронтах і намагались будь що утримати цей плацдарм, щоб не дати можливості визволителям просунутись дальше через Велику Рублівку в напрямку Полтави. Найжорстокішими були танкові бої на висотах південно-східної околиці села між Михайлівкою Першою і Колонтаєвом.

Починаючи з 27 вересня 1943 року наші воїни вели жорстокі бої з німецькими моторизованими частинами. Атаки піхоти під прикриттям «Тигрів» і «Фердинандів», мінометів та інших видів зброї при систематичних нальотах авіації інколи нагадували справжнє пекло. Але воїни проявили витримку, мужність і героїзм, ціною власного життя відстоювали зайняті рубежі.

Про мужність і героїзм в боях з лютим ворогом є безприкладний подвиг взводу лейтенанта Мусаіба Багірова з 69-ї дивізії. Зайнявши в нерівному бою з фашистами висотку  поблизу Михайлівки Першої, майже на межі з Краснокутським районом Харківської області, багіровці в складі 11 бійців, відірваними від своїх військ, до останніх сил відбивали атаки ворога і не відступили ні на крок. Коли солдати прибули на допомогу, то застали на висотці з одинадцяти лише чотирьох тяжкопоранених захисників. Всі вони тримали зброю в руках і були готові відбивати чергову атаку ворога до останнього подиху. Три з них померли від ран в госпіталі, а лейтенант Мусаід Багіров після тривалого лікування видужав, але залишився інвалідом. За цей подвиг йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. АзізВахабов посмертно нагороджений орденом Леніна. Інші воїни також нагороджені посмертно. 28 серпня 1943 року гітлерівці значними силами танків і піхоти контратакували висоту під позначкою на військовій карті 130,6. При одній з чергових атак ворога мужність, відвагу і героїзм проявів у бою з танками командир обслуги протитанкових рушниць 202 гв. стрілецького полку 68-ї гв. СД Микола Ілліч Попов. Під час відбиття контратаки, коли головний ворожий танк прорвався на висоту, він ціною свого життя зупинив його. Цього ж дня помічник навідника кулемета 200 гв. стрілецького полку сержант Михайло Тихонович Гарнізов, будучи пораненим ще 27 серпня, не пішов з поля бою, а коли піхота противника при підтримці 30 танків атакувала позицію, чергою з автомата скосив 10 гітлерівців, які обліпили танк і сам одержав десять поранень. Зібравши останні сили, він жбурнув у танк пляшку з запалювальною рідиною, а потім гранатою підірвав його. Обидва гвардійці посмертно удостоєні звання Героя Радянсього Союзу.

Ці подвиги додали сили воїнам. Вони кинулись на ворога й відбили його із східних схилів висоти. Тепер ця висота називається іменем Героїв, а поле – солдатським. І хоч в цей день ворог, намагаючись відбити висоту, протягом дня 6 разів атакував її силами піхоти в супроводі до 6 танків та авіації, до 30 літаків бомбардували порядки і обоз полку, всі атаки були відбиті. На ділянці полку знищено 250 солдат і офіцерів противника, 6 танків, 2 танкових кулемети, подавлена батарея. Втрати в 202 полку на 12.00 годин 28.08.43 р.: убито 36 чоловік, поранено 208. На цьому полі пою поліг командир 202 гв. СП підполковник Андреєв.

Всього ж у боях під Михайлівкою Першою полягло понад дві тисячі воїнів визволителів 71-ї СД, 68-ї 69 гв. СД та інших частин і з’єднань 4-ї і 6-ї гвардійських армій. А на полі битви залишилося розбитих і спалених понад 150 танків, самохідних гармат, автомобілів, велика кількість мінометів, кулеметів та іншої техніки ворога.

Жорстокі були бої з ворогом і за визволення с. Більськ та виходу на дорогу Гадяч – Полтава. Щоб перекрити шлях до відступу ворожих військ, вели бої воїни 80-ї гв. стрілецької дивізії разом з іншими з’єднаннями 27-ї армії, а потім в складі 20-го гв. корпусу 4-ї армії. На кожному кроці воїни і командири проявляли героїзм і відвагу, навіть ціною власного життя. 8 вересня 1943 року поблизу села Більськ, в урочищі Скоробір, що на межі Котелевського і Зіньківського районів була позиція мінометного взводу гв. лейтенанта Михайла Володимировича Шашкіна. В одному із ворожих контратак фашиський танк «Тигр» прорвався в тил мінометників. Виникла смертельна загроза всьому взводу. Тоді 21-річний його командир із зв’язкою гранат кинувся під гусениці танка. Ціною власного життя він врятував взвод мінометників. За цей подвиг сину алтайського хлібороба М. В. Шашкіну присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. На місці його подвигу встановлено пам’ятний знак.

Неможливо розповісти про всі подвиги на котелевській землі. Адже майже в місячних боях брали участь за її визволення військові частини 4-ї, 5-ї , 6-ї та 27-ї гвардійських армій Воронезького та Степного фронтів. За героїзм, мужність і відвагу чотирьом воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Тільки в боях за визволення Котельви 19 воїнів нагороджено орденом Леніна, командир першого полку І. Г. Попов нагороджений орденом Суворова. Тут були найжорстокіші бої на завершальному етапі боротьби з ворогом на Курській дузі.

Котельва остаточно була звільнена 19 вересня 1943 року, а бойові дії за звільнення всієї території району продовжувалися до 22 вересня 1943 року.    

Протягом 19-22 вересня 1943 року було завершено звільнення всієї території району.

Після звільнення району від німецько-фашистської окупації з серпня 1943 року по травень 1945 року було призвано в армію 1323 чоловіки.

Мужньо боролись котелевці на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни. На Дніпрі, під легендарними Перекопом і Одесою, в боях за Севастополь, Смоленськ, при захисті Ленінграда і Москви вони проявили героїзм і відвагу. Спільно з росіянами і воїнами всіх національностей громили ворога під Сталінградом, на Курській дузі, звільнялиКиїв, форсували Дніпро, Віслу, Одер і Дунай, звільнялися від фашистської окупації народами Європи.

Про масовий героїзм на фронтах і в тилу ворога воїнів-земляків та мирних жителів свідчить те, що в числі учасників війни за особисту мужність і відвагу орденами і медалями нагороджено 3059 воїнів і партизанів, підпільників – 52. За успіхи у праці в період війни нагороджено 242 котелевці. Чотирьом землякам присвоєно звання Героя Радянського Союзу, один – кавалер орденів солдатської Слави.

Найвідомішим є ім’я двічі Героя Радянського Союзу Сидора Артемовича Ковпака (1887-1967 рр.) який, очоливши Путивльський партизанський загін, зумів об’єднати його з групами і загонами партизанів Сумщини у велике з’єднання і провів від Путивля до Карпат.

Павло Порфирович Брикель(1903-1982) уродженець с. Велика Рублівка, генерал-майор, командир 6-ї кіннотної Гродненської дивізії, яка пройшла з боями від Сталінграда до берегів Рейну і Ельби. За високу командирську майстерність, мужність і відвагу П. П. Брикелю 29 травня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Микола Іванович Дігтяр (1916-1986), уродженець с. Шевченкове Микілківської сільради, полковник у відставці. Кадровий офіцер, пілот. У роки війни він безстрашно громив ворогів під Сталінградом, у Донбасі, під Будапештом і Віднем. Тричі горів його штурмовик. М. І. Дігтяра тричі списували лікарі, а він видужував і продовжував воювати. За роки війни його штурмовик зробив біля 150 бойових вильотів, під час яких знищив 25 танків, 58 автомашин, 45 підвід, 20 гармат, 7 літаків на землі і 12 у повітрі, 7 складів із пальним і боєприпасами, залізничний міст, понад 500 гітлерівців. 27 червня 1945 року  М. І. Дігтярю присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

30 листопада 1943 року в жорстокому, нерівному бою смертю загинув 19-річний зв’язковий командира роти 780-го стрілецького полку 214-ї Кременчуцької стрілецької дивізії Іван Іванович Спичак, уродженець с. ЛабурівкаМилорадівської сільради. Будучи тяжко пораненим, він не залишив поля бою. У цьому бою він знищив протитанковою гранатою ворожий танк, 3 бронемашини і 25 гітлерівців. Коли ж гітлерівці оточили Івана Спичака, він підірвав гранату, знищивши п’ятьох ворогів і загинув сам. 22 лютого 1944 року Івану Івановичу Спичаку присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. В с. Диківка, на могилі І. І. Спичака, а також у рідному селі Лабурівка встановлено пам’ятники.

Повним кавалером орденів Слави повернувся в рідне село Шевченкове, колишній командир відділення розвідки артдивізіону старшина Олексій Васильович Шевченко (1922-1991). Будучи з перших днів на війні, він брав участь в боях при обороні Ростова, Сальська, Армавіра, Мінеральних Вод і Моздока, захищав м. Орджонікідзе. В боях за Кавказ нагороджений медаллю «За відвагу». Потім брав участь у звільненні Кубані, Таманського півострова. За форсування Керченської протоки нагороджений орденом Слави III ступеня. Після поранення у складі Приморської армії брав учась у звільненні Криму, Закавказзя. За взяття Ужгорода нагороджений орденом Слави II ступеня. Потім перебуваючи у складі 4-го Українського фронту у боях за звільнення від гітлерівців  Чехословаччини і Угорщини. В боях за місто Моравську Остраву і форсування р. Опава нагороджений орденом Слави I ступеня.

Котелевці пишаються своїми земляками генерал-лейтенантом інженерних військ Омеляном Івановичем Кулиничем (1903-1967), колишнім командиром штурмової авіаційної дивізії полковником О. С. Левадним (1902-1975). У болгарському селі Палаузове встановлений бюст котелевця гвардії полковника Андрія Васильовича Власка. Він загинув у цьому селі й похований на надвір’ї школи,яка названа його іменем.

Орденом Леніна посмертно нагороджений мужній захисник Сталінграда, командир окремого кулеметного батальйону, а згодом зведеного полку резерву капітан Микола Васильович Стрілець – уродженець с. Камінне Котелевської селищної Ради. Він був одним із перших парламентарів, яких командування направляло у штаб оточеної армії фельдмаршала Паулюса. Посмертно нагороджений орденом Леніна.

У дні Курської битви подвиг капітана М. Гастсло повторив котелевець, заступник командира ескадрилі, 24-го Червонопрапорного Орловського ордена Суворова бомбардувального полку, 3-го бомбардувального авіаційного корпусу старший лейтенант Олексій Макарович Ус. Свій підбитий літак він спрямував на скупчення живої сили і техніки гітлерівців. Його ім’я було занесено навічно до списків особового складу одного з підрозділів авіації Військово-повітряних сил СРСР.

Відважний льотчик і командир Іван Андрійович Зуб (1914-1974) уродженець с. Велика Рублівка зустрів війну на прикордонному аеродромі у Литві. Вже на 6-й день, як згадував Іван Андрійович, він збив першого ворожого літака над Ригою. За роки війни здійснив понад 500 бойових вильотів, провій 79 повітряних боїв, особисто збив 5 ворожих літаків і 6 у груповому бою. Був тричі збитий і тричі поранений. За заслуги в бою нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Бойового Червоного прапора, орденом Олександра Невського

Про загибель лейтенанта Миколи Якимовича Гришка стало відомо з повідомлення, спеціально надісланого до Книги Пам’яті, від бойового товариша-льотчика 62-го ШАП, нині жителя м. Миргорода Д. Г. Мандрики. Він пише, що на початку війни їхній полк увійшов до складу першої повітряної армії і базувався на аеродромі м. Ногинська. М. Я. Гришко, вже досвідчений пілот, водив у бій групи штурмовиків. У черговому вильоті 20 жовтня 1941 року в районі м. Малоярославця зав’язався бій групи літаків Гришка з ворожими танками і артилерією. Штурмовики знищили велику кількість танків і живої сили противника, але в цьому бою був підбитий літак і поранений лейтенант Гришко. Перемагаючи біль, він зумів довести машину і групу літаків на аеродром м. Ногинська. Але поранення не дало можливості нормально посадити бойову машину, літак перекинувся, а Микола Якимович загинув.

Прагнучи попасти на фронт, багато підлітків при різних обставинах брали участь в боротьбі з ворогом на фронтах, у партизанських загонах, підпільних організаціях, або й в одиночку. Вони не зупинялись ні перед чим, намагаючись стати захисниками Вітчизни.

В 13-річному віці Віктор Григорович Петренко з с. Велика Рублівка у жовтні 1941 року став вихованцем полку. 14-річний Микола Павлович Чорнорук 1 вересня 1943 року став сином першого полку 5-ї гв. повітряно-десантної дивізії. У взводі гв. лейтенанта Голубенка Ф. І. він був розвідником, а потім їздовим. З квітня 1945 року – навідником гармати. Закінчив війну в Астрії. Нагороджений орденом Слави III ступеня, двома медалями «За бойові заслуги» і однією медаллю «За відвагу».

Іван Іванович Лапа, син полку 7-ї гв. ПДД, в складі артилерійської батарей лейтенанта Шустова 18-го гв. ПДСП пройшов бойовий шлях по Україні, брав участь у звільненні Румунії, Угорщини, Австрії. Нагороджений медалями «За бойові заслуги» і «За відвагу».

М. К. Плотник став вихованцем 27-го гв. ПДСП 8-ї гв. ПДД. Він був вихованцем комбата капітана Карташова, який взяв його до себе в батальйон при звільненні Котельви у вересні 1943 року. В складі полку М. К. Плотник пройшов бойовий шлях до Дніпра. Там в бою загинув його названий батько – капітан Карташов, а Михайло Плотник був контужений. Звідти він і повернувся на лікування додому. У документах 27-го гв. ПДСП значиться, що доброволець, кінник розвідник Плотник М. К. загинув у с. Чечеліївка Кіровоградської області. Після лікування М. К. Плотник у 1948 році був призваний на військову службу разом зі своїми однолітками.

В період війни на фронтах, у партизанських загонах, підпіллі брали активну участь і 52 жінки району. 18-річною дівчиною з перших днів війни була молодшою медсестрою в діючій армії Галина Кіндратівна Ярошенко. Вона пройшла бойовий шлях на Калінінському, Брянському і другому Білоруському фронтах.

В 561 медсанбаті 49-ї гв. Херсонської дивізії служила медичною сестрою Євдокія Савівна Донцова. Вона була свідком розгрому ворога під Москвою і Сталінградом, брала участь у звільненні Херсона і Миколаєва.

Лейтенант медичної служби Ніна Степанівна Липій розповідає, що 23 червн 1941 року мав бути останній екзамен в медучилищі, але війна не дала урочисто вручити їм дипломи. І потяглися безкінечні фронтові дороги. Польовий госпіталь знаходився там, де рвалися снаряди смерті.

Майже кожного дня доводилося бути на передовій, виносити з поля бою бійців і командирів, надавати медичну допомогу. Після війни Ніна Степанівна довгий час працювала по спеціальності. Вона – Мати-героїня – народила і виховала десятеро дітей.

В складі 161 стрілецької дивізії медичний фельдшер санітарної роти 575 стрілецького полку Євдокія Семенівна Даценко пройшла бойовий шлях від Курської дуги до Праги. Вона нагороджена орденом Червоної зірки, багатьма медалями.

На тільки на фронті, а й у тилу ворога проявили себе наші жінки. Зіна Степанівна Штанько була учасницею антифашистського підпілля. Тетяна Мариноха – була у партизанському загоні, а Галина Величко і Галина Овчаренко – бійці партизанського загону.

31 серпня 1943 року Зінаїда Степанівна Штанько (дівоче прізвище Кучер) у складі розвідгрупи була направлена у ворожий тил в район м. Полтави із завданням зібрати дані про злодіяння окупантів при евакуації, про зрадників Батьківщини, німецьких посіпак. Вона успішно справилась із завданням, проявивши при цьому неабияку кмітливість і ініціативу. Але тільки 26 листопада 1990 року була визнана учасницею антифашистського підпілля. 17-річні дівчата з с. Деревки Галина Степанівна Величко, Галина Трохимівна Овчаренко та Марія Свириденко пережили тяжкі випробування. Коли гітлерівці відправили їх до німецької неволі, дівчата весь час мріяли про втечу. І, минувши Варшаву, така можливість їм випала. На одній із зупинок на залізничній станції дівчата, виплигнувши із вагонів, перебігли через насип і заховалися у лісосмузі. Повертаючись на схід, вони натрапили в одному селі на місцевого жителя-поляка, який зв’язав їх з партизанами. Так дівчата потрапили до партизанського загону з’єднання О. Ф. Федорова, що діяв у Білорусії. Марія Свириденко при виконанні завдання в сутичці з фашистами загинула, а Г. С. Величко та Г. Т. Овчаренко перебували в партизанському загоні аж до звільнення Білорусії. Повернулися додому в 1944 році.

Страшну картину побачили воїни-визволителі на звільненій від окупації території району, де майже два роки безчинствували гітлерівці. З перших днів окупації фашисти приступили до своїх варварських намірів – повного поневолення народу, знищення всього, що було досягнуто напруженою працею трудівників району. Гітлерівці все перебудували на свій лад. Навчання в школах було припинено, шкільні приміщення використовували на інші цілі. Майно пошкодили, викинули, шкільні дошки поламали й спалили. У двох шкільних приміщеннях розмістили штаби, в однім – комендатуру, в 12 жили німецькі солдати, в решті 19 приміщеннях були конюшні та різні склади.

Встановлено факти варварського руйнування підприємств місцевої промисловості, житла, соціальних, культурно-освітніх і медичних установ, сільського господарства. Особливо великі злодіяння в період втечі з району, проявили фашисти під безпосереднім керівництвом коменданта капітана Брандта та начальника польової поліції Більмаєра. Згарища, руїни залишили вони після себе. Цю «роботу» гітлерівські кати виконували з дотошною німецькою акуратністю. Для організації підпалів мали спеціальні команди «факельщиків». Вони обливали гасом уцілілі будівлі і підпалювали їх, їздили по полях на мотоциклах і спалювали посіви. Інші команди в селах і на пасовищах стріляли худобу, яку не вспіли вивезти в Німеччину. При відступі німці знищили і спалили, перетворили в руїни 18 сільських Рад, 43 населених пункти, 56 колгоспів, 26 шкіл, 35 бібліотек, 3 кіноустановки, 3 радіовузли, 4 лікарні і 12 медпунктів та амбулаторій, 11 споживчих товариств.

Війна не пощадила жодної сім’ї. Страждання і муки продовжувались не тільки в період окупації, але й звільнення від фашистського ярма. Адже всі села практично були сплюндровані фашистами.

Першим під вогонь гітлерівських паліїв потрапила Любка. Тут вони не залишили жодної хати.

За ним суцільному спаленню були піддані всі села району. На території Малорублівської сільради на 4 села залишилося тільки 8 хат. У селах Михайлівка Друга, Зуби, Діброва, Підварівка також залишилося по дві хати, в селах Гетьманка і Козлівщина – по 3, Ворони і Терещенки – по 4, Микілці – 5, Шевченковому – 6. Така ж доля спіткала і жителів Великорублівської та Милорадівської сільських Рад.

Після того, як були спалені села Биківка, Зайці, Чапаківка, там вже ніхто не жив. Люди переселилися на інше місце проживання. Тепер, там, де було с. Зайці, посеред поля, як пам’ятник, видніється старе сільське кладовище. А де були села Чапаківка і Биківка – росте ліс.

В ході кровопролитних боїв у селах Сидоряче і Михайлівка Перша, які по кілька разів переходили з рук  у руки, спалено й розбито бомбами і снарядами 94 двори, в селі Більськ – 128 будинків колгоспників і 35 колгоспних будівель. Майже половину райцентру Котельви (460 жилих будинків) було спалено і зруйновано.

Всього по району було спалено і зруйновано 3779 жилих будинків, 2360 приміщень господарського призначення. Крім того знищено 575 будівель, 52 вітряки, 6 механічних і 2 водних млини, 2 цегельних заводи, 3 церкви. Повному руйнуванню були піддані підприємства зв’язку, знищена телефонна і телеграфна мережа.

Ворог знищив три пам’ятники і всі братські могили полеглих в роки громадянської війни та в боротьбі з бандетизмом.

Війною нанесено також величезні матеріальні збитки народному господарству району. Ось неповний перелік нанесених окупантами збитків:

  • установам, організаціям і сільським Радам нанесено збитків на суму 876 тис. 276 крб.
  • від знищення шкільних приміщень, наочних посібників та устаткування закладам народної освіти нанесено збитків на 4 млн. 960 тис. 644 крб.
  • райздороввідділу та санепідемстанції – на 39 тис. 996 крб., редакції газети і друкарні – на 45 тис. 268 крб., дорожньому відділу – на 451 тис. 780 крб, районному будинку культури – на 260 тис. 220 крб.

У Великорублівській дільничній лікарні 18 вересня 1943 року німецькі офіцери і солдати підірвали п’ять цегляних корпусів, нанісши матеріальні збитки в сумі 882 тис. 950 крб, чим повністю знищили лікувальний заклад. Тут була одна з кращих в районі аптека, але гітлерівці в перші дні окупації знищили все її майно, влаштувавши там сільську управу. Відступаючи ж, спалили приміщення.

Великих збитків зазнало сільське населення та сільськогосподарське виробництво. Колонізаторська політика німецьких окупантів була спрямована на ліквідацію колгоспів і машинно-тракторних станції. З перших днів окупації МТС і найбільш могутні колгоспи піддавались пограбуванню. Знищувалось майно, матеріальні цінності, машини, худоба, насінневі фонди, продукти харчування. Ліквідувавши колгоспи, окупанти на їхній базі утворили так звані «громадські двори», де внаслідок порушення сівозмін та ігнорування агротехніки і небажання працювати в них селян різко знизилася врожайність сільськогосподарських культур.

Тваринництво в районі постраждало ще більше. Німці вивезли і знищили велику кількість худоби. Крім того, тваринництво хворіло на ящур, чуму та інші хвороби. Окупантами було пограбовано, знищено чи зруйновано 863 будівлі і споруди колгоспів, в тому числі 196 тваринницьких приміщень було знищено повністю.

Фашисти забрали в колгоспах 4500 голів коней, 7000 корів, 14000 свиней, 5050 овець, 17906 голів птиці та 2284 бджолосім’ї, нанісши цим збитків на суму понад 96 млн. 914 тис. 109 крб.

Тяжкі випробування довелося перенести котелевцям на окупованій території. З перших днів німецько-фашистські окупанти встановили дике свавілля, жорстокий терор і смерть з метою залякати населення і паралізувати його опір окупантам. По селах району прокотилася хвиля арештів і розстрілів, яка не припинялась до кінця окупації. 

Свідченням тому є скупі, але жахливі рядки акту про злочинства окупантів у с. Більську: «На другий день після окупації села Більськ озвірілими бандитами по-звірячому страчені і розстріляні мирні громадяни згаданого села, а саме:

  1. Коваленко Гаврило Кіндратович, 19 років, якому відрубали пальці рук і розбили голову, а потім розстріляли.
  2. Котенко Іван Кирилович, 18 років, відрубали на руках пальці, а потім перерізали горло.
  3. Ковтун Микола Пилипович, 17 років, вибили зуби, вирвали язик, побили голову прикладими так, що вилетів мозок.
  4. Ковтун Григорій Васильович, 17 років, побили прикладами, а потім розстріляли.
  5. Міщенко Олексій Гордійович, 16 років, побитий прикладими, а потім розстріляли.

Всі громадяни села Більськ були затримані німецько-фашистськими загарбниками і їх прибічниками в хаті Гаврила Кіндратовича Коваленка і звинувачені як партизани.

У селі Михайлівка Перша фашисти розстріляли К. П. Старокожка за те, що він без їх дозволу збирав у полі колоски ячменю. В його тілі було 8 куль. А двох дітей фашисти вирвали з рук матері Гінзбург, відправили їх з Котельви в Опішню і там розстріляли тільки за те, що вони були євреї.

За переховування радянського льотчика, жителів с. Михайлівка Друга Івана Сергійовича Юхименка і його семирічного син Івана заарештували, відвівши до лісу, біля с. Підварівка І. С. Юхименка облили бензином і спалили, а синові викололи очі й випустили в ліс. Там і знайшли його місцеві жителі. В цьому ж селі фашисти розстріляли за підпільну діяльність Степана Дорофейовича Ємця.

В селі Велика Рублівка окупанти спіймали шофери спіймали шофера дільничної лікарні Олександра Черненка, який залишався для підпільної роботи, і стратили на станції СкороходовоЧутівського району. За переховування партизанів були страчені в Котельві жителі с. Млинки Улита Кузьмівна Ткаченко та її син Андрій».

Але ці терористичні дії фашистів не злякали наших патріотів. Якщо партизани під керівництвом колишнього директора Рублівської МТС П. Г. Крицького зірвали мости на р. Мерло, дали перший бій наступаючим фашистським військам, що наступали з боку с. Зайці та Милорадового у вересні 1942 року, то 18 січня 1942 року в урочищі Матвіївщина  котелевські патріоти вбили одного поліцая. Серед 6 підпільників були Прокіп Васильович Холоша – лісник Котелевського лісництва, Гаврило Маркович Гвоздик – житель с. Більськ. Іншу операцію провели на території сусіднього району, в ході якої був страчений начальник сільської поліції Семикоз, двох поліцаїв поранено. 6 квітня 1942 року в с. Млинки партизанів оточили поліцаї. Зав’язалась перестрілка, в ході якої було вбито поліцая. Скориставшись панікою серед нападників, партизани відступили без втрат.

Активну допомогу народним месникам подавали місцеві жителі. П. Г. Троцький через свою дружину, яка працювала кухаркою у німецького коменданта, дізнався про відправку до Німеччини людей, а також награбованого майна й передав ці відомості партизанам.

14 жовтня 1941 року вимушену посадку літака зробив поранений льотчик Захарій Соломонович Хіталішвілі. Жителі с. Михайлівка Мальцеви і Шляпкіни переховували і лікували його. Пізніше врятований льотчик став Героєм Радянського Союзу. Другими матерями вважав він Катерину Митрофанівну Шляпкіну та Олену Онуфріївна Мальцеву.

В с. Зайці Єфросинія Кузьмівна Щербина переховувала і лікувала двох офіцерів, Софія Олексіївна Калашник – двох міліціонерів-оточенців, Пилип Антонович Перепелиця – двох поранених бійців. Влітку 1943 року котелевка Марія Іванівна Ус тривалий час переховувала двох поранених воїнів, яких після видужання вночі провела до лінії фронту. Таких прикладів патріотизму було дуже багато.

Групи і загони партизанів і підпільників проводили диверсійну роботу в тилу ворога. Вони перешкоджали загарбникам вивозити в Німеччину молодь, палили скирти хліба, руйнували мости, телефонні лінії, що з’єднували Котельву з Охтиркою, Опішнею, готували населення до повстання проти окупантів. У першій половині січня 1942 року партизани загону І. Й. Копьонкіна увійшли в ліс Котелевського району. Одначе ворог натрапив на слід. Перебування в одному місці великих сил ставало небезпечним. Тому загін розділився на кілька груп. Одна з них під командуванням І. Й. Копьонкіна вирушила до лінії фронту, щоб з’єднатися з частинами Червоної Армії, інші пішли в різні місця Миргородського і Гадяцького районів.

Широкого розмаху партизанський рух не набрав на Котелевщині, як відзначила в 1944 році комісія тому, що серед людей, які залишились для підпільної роботи в тилу ворога, не було чіткого керівництва, досвіду, належної конспірації. Все це призвело до того, що багатьох з них, а також практично всі бази з продуктами і зброєю були видані зрадниками німцями. Фашисти вислідили і знищили багатьох партизанів. У катівнях гестапо загинули 23 бійці Великорублівського загону, а командир П. Г. Крицький, будучи в тяжкому стані (обморожені ноги), продовжував боротьбу з ворогом на території Чутівського району. Загинув у бою з фашистами в березні 1943 року. Вчителя Великорублівської школи Андрія Олексійовича Мухіна та зв’язківця партизанського загону Тетяну Мариноху після довгих катувань гестапівці розстріляли в Котельві. У Борівському лісництві, поблизу с. Лабурівка, в нерівному бою загинув Ф. Є. Поліщук, а також лісничий Луценко з дружиною і невідомою жінкою, яка була з ними.

Група партизанів і підпільників Котелевського загону перейшла лінію фронту і продовжувала воювати в діючій армії. Багато з тих, що залишилися, були спіймані і закатовані фашистами. Так загинули Д. А. Наливайко, Я. Л. Даниленко, І. Я. Лапа, Х. Я. Підкуйко, С. К. Головань, П. І. Токар, Н. Д. Сідько, Г. А. Диченко та інші. Смертю хоробрих полягли члени підпільної групи в с. Михайлівка Перша. З великими втратами вирвалися з оточення і перейшли лінію фронту партизани с. Більськ. Ті ж, що залишились, не припиняли боротьби аж до звільнення району від окупантів.   

Особливі звірства чинили фашиста при відступі. Озвірілі бандити нишпорили по селах, знищували мирних жителів, підпалювали будинки і розстрілювали, вибігаючи із вогню людей, хапали старих і дітей, чоловіків і жінок, кидали їх у вогонь. Особливо страхітлива картина була в селі Велика Рублівка, коли группа німецьких «факельщиків» приступила до спалювання всіх будівель села. За два днівони спалили 724 господарства. В цей же час інша озвіріла группа полювала за мирними жителями – ні в чому не винними жінками і дітьми, які не хотіли «євакуюватись». Їх розстрілювали і спаювали на місці. Так, 17 вересня 1943 року фашисти загнали в будинок, що стояв на околиці села, більше 20 жінок з малими дітьми та стариківцього і інших сіл і підпалили його. Тих, хто намагався вирватися з палаючого будинку розстрілювали з автоматів. Випадково вдалося врятуватися тільки двом. І це не одинокий випадок. Німці спалили в хатісім’ю Гаркавенка Дмитра: матір, дружину і п’ятирічну доньку. Коли повернувся з фронтових доріг Яків Трохимович Головань, він не знайшов не тільки своєїхати, а й дружини та маленької дочки, яких фашисти спалили при відступі.

Не зітреться в пам’яті жителів с. Мала Рублівка варварські знущання німецьких катів над беззахисними жінками і дітьми. Вони вигнали з власної оселі Анастасію Семенівну Перепелицю з трьома дочками. Ганну Семенівну Кіт з двома дочками і Ірину Панасівну Горянську (також з двома дочками), а коли ті відмовилися «евакуюватись», фашисти загнали їх в будинок, де й спалили усіх.

Сімох жителів села Гетьманка розстріляли теж за те, щоті не хотіли «евакуйовуватись». Всього на території району гітлерівці розстріляли, закатували і спалили 209 мирних жителів, в тому числі 58 жінок і 18  дітей.

В погоні за робочою силою гітлерівці вербували всіх працездатних для використання в Німеччині. Вони розвішували плакати, листівки із закликаннями про легку роботу, чудові умовижиття, як на заводах, так і в приватних осіб. Але агітація успіху не мала. Тоді окупанти вдалися до інших методів. По селах району були розклеєні накази, в яких говорилося, що на основі розпорядження про виконання постанови рейхскомісара звільнених областей введена трудова повинність. Вся молодь 1922-1925 рр. Народження призивається до трудової повинності строком на 2 роки. Тих, хто ухилявся відвиконання розпорядження арештовували, карали тюрмою. А коли й це не допомагало, відривали від дітей і підконвоємвідправляли до Німеччини. Особливо це проявлялось привідступіпід натиском радянськихвійськ. Тих хто не підкорявся, карателірозстрілювали, спалювали в будинках.

Про те , як жилося нашим громадянам в Німеччині видно з листівдівчат, які писали своїмрудним і близьким. Листи, які не дійшли до адресатів, тепер зберігаються в Державному архівіПолтавськоїобласті. В листах говориться про страшний голод, муки, зневаженняїхлюдськоїгідності.

Ось що писала з німецької неволі дівчина з Деревок Галя Крупицька: «Моїрідні, матусю і братику Павлушо! Сповіщаю, що я жива, але не здорова, бодужезаморююсь на важкійроботі. А їсти, матінко, нічого. Дають на день тільки 200 грамівхлібавранці, а ввечері одну мисочку баланди. Оце і вся їжа. Хоч бименіще попасти додому і побачитися з рідними, а там хоч і вмерти. Згадуємо про всю Україну, та тількидрібнимислізьмиумиваємося».

          ТетяниПлахтиря у своємулистібатьковіМихайловіПлахтирі у ВеликуРублівку писала, щопрацює на фарфоровійфабриці. Їстидаютьїм 2 рази приварку і 300 грамівхліба і більшенічого.

          МаріяЛевадна в листібратовіСергіюЛевадному в Котельву пише, щодуже журиться за них. «Чуткиходять у нас такі, що на Україні усе змішанеіз землею. Особливо там де відроботипогибаютьусі люди і все йде в землю. Тому я плачу за вашенещасне там життя. Може колись щеприйдетьсязустрітися, може і ні, а як же хочетьсябачитивсіх Вас».

          А СоняГришко влисті в Котельву писала: «Мамочка, моя рідненькарибонько, сестридорогі. Якбиви глянули на мене, мабуть, відмовились. Я, мамо, огородини не бачила, ну і їстинічого не куштувала, крім супу з капустисвіжої. Оце я так тут живу».

          Про жорстокість і терор у концтаборах, в’язнямиякихбули Василь Павлович Товма, Катерина Дем’янівнаПрийма, Галина Микитівна Давиденко, МаріяМикитівнаМинець, Катерина КирилівнаТертишна, ВіраАндріївна Дума, ВолодимирСергійович Титаренко, ПолінаІллівна Назарова (Дівочепрізвище Таран) і ін., вони пам’ятають. Остання з них згадує: у концтаборіРевенсбрюкутримувалижінок і дітей. Працюваливкар’єрах по 14-16 годин на добу, харчувалисьоб’їдками, жили в сирих і бруднихприміщеннях. До усьогоцьоголікарі проводили ще й якісьексперименти, даючиуколи молодим жінкам і дітям.

          Молодь насильно вивезена до Німеччини, та військовополонені в концтаборах не залишилисясамі по собі. Вони створювалипідпільніорганізації, спілкувалися, здобувалирізнідані про події на фронтах, інформували про жорстокістьфашистів у прифронтовійсмузі, а також подавали по можливостідопомогупостраждалимвіджорстокостіфашистів.

Одним із засновників підпільної організації по антифашистській боротьбі, а також учасником збройного повстання у Бухенвальді був військовополонений, учитель математики Милорадівської школи Костянтин Панасович Руденко. Але після звільнення з концтабору про нього не згадували ніде. Дружина відмовилась від К. П. Руденка, як від такого, що був у полоні. Працював Руденко вчителем математики в Полтавській середній школі №3. Коли була організована перша зустріч в’язнів концтабору в Бухенвальді у К. П. Руденка при зустрічі з побратимами по концтабору не витримало серце. Про це писала «Учительская газета», орган міністерства освіти СРСР.

Хотілося б, щоб на цей матеріал відгукнулися читачі газети і повідомили про долі згаданих вище людей.

Не було в районі сім’ї, яка б не понесла втрат, не зазнала горя внаслідок війни. Тяжке горе, коли в сім’ю не повернувся з фронту батько, брат, чоловік або син, а тут ще й хату фашисти спалили. Багато було й такого, коли вся, або майже вся сім’я загинула.

В  сім’ї Борківець Мотрони Тихонівни було п’ятеро дітей, х яких три сини пішли на війну, дочка з чоловіком також перебувала у військовій частині, а вона з малим сином опинилась в окупованій гітлерівцями Котельві. Надіялась мати, що це лихо тимчасове і сім’я збереться докупи. Але доля розпорядилась по-іншому. В період визвольних боїв 1943 року фашисти зруйнували житло, а з фронтів надійшли повідомлення, що загинули сини Андрій, Степан і Яків, в дочки Галини загинув чоловік.

Не повернулися з фронту чотири брати: Василь, Григорій, Олексій і Федір Ільченки з с. Ворони; Терещенко Дмитро Кіндратович та його син Микола, Мовчан Олександр Онисович з сином Василем із с. Терещенки. Такі страждання переживали сотні сімей в усіх селах району.

Переборюючи горе і страждання, люди не втрачали надії на краще майбутнє. У звільнених селах поряд з відновленням розграбованого, зруйнованого і спаленого народного господарства, власного житла будували землянки для тимчасового проживання, відновлювали роботу шкіл, лікарень, підприємств, установ і організацій. В колгоспах старики, жінки і підлітки створювали бригади і ланки. Кіньми і коровами вони орали поля, засівали їх вручну зерном, одержаним з державних фондів. Всі працювали під девізом: «Воїни б’ють ворога там, на лінії фронту, а ми будемо бити його в тилу. Різна у нас зброя, але і куля, і хліб однаково поражають ворога».

Виконавши план продажу державі, трудівники колгоспів району здали у фонд Червоної Армії одну тисячу п’ятсот центнерів хліба.

Одночасно котелевці зібрали й здали на будівництво танкової колони «Визволена Полтавщина» майже 3,5 мільйона карбованців, на ескадрилью «Полтавщина-переможцям» - 910 тисяч карбованців, в тому числі на побудову літаків жителі Більської сільради передали 150 тисяч карбованців власних заощаджень.

Тільки в 1943 році після звільнення було зібрано населенням позики і лотереї на суму 231 753 карбованці. А всього по лотереї здано 4 063 596 карбованців, оплачено військового податку 2 547 446 крб. В період з жовтня 1943 року по 1945 рік включно населення району зібрало з урахуванням позик та лотерей і передало в державні ресурси коштів на суму одинадцять мільйонів двісті одна тисяча сто тридцять сім карбованців.

І ще про одне: за період війни на території району загинуло 4 939 воїнів- визволителів. В  тому числі у боях за Котельву – більше 1 200 чол., Більськ – 678.

На фронтах війни загинуло 3 752 наших земляки. З них на території району – 121, Полтавської області – 169, за межами області – 723, за визволення Європи – 257. серед них 103 партизани. На території району загинуло партизанів і підпільників 100 чоловік, померли від ран у госпіталях понад 200 воїнів, 130 із них – відомі прізвища.

Пропали безвісти 1 658 воїнів-земляків. У період підготовки матеріалів до Книги Пам’яті встановлено, що на 206 чоловік, які повернулися з війни, надійшли повідомлення про те, що 134 з них пропали безвісти, а 72 загинули на фронтах. На деяких воїнів одержано по декілька повідомлень, в яких вказується, що він пропав безвісти. Пізніше надійшло повідомлення, що загинув або помер у госпіталі. Найбільше таких повідомлень одержано з військових частин, які брали участь у боях на Дніпрі (на території Глобинського і Кременчуцького районів Полтавської, та Ново-Георгіївському – Кіровоградської областей).

☼  ☼  ☼

Дорогими святинями стали для котелевців пам’ятники, встановлені на братських могилах воїнів, які загинули визволяючи  Котелевщину в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.

Всього на території району є 52 військових поховань, в яких захоронено 4 939 воїнів-визволителів, у тому числі в 40 братських могилах – 4 927 воїнів та в 12 могилах по одному воїну. Безіменних могил 18. У них заховано 375 воїнів.

На території району є 6 партизанських поховань, в яких поховано 97 чол. У 21 могилі – 112 мирних жителів-жертв масового терору.

На знесених з полів, садиб і хуторів останків полеглих воїнів у братські могили встановлені пам’ятники. Майже у всіх селах району схилились над ними в скорботі фігури жінок і воїнів із вінками в руках. На місцях подвигу встановлені пам’ятні обеліски. Кожного дня вони вигадують нам, якою ціною завойовувалась свобода від фашистської навали.

Мужність і героїзм народу-переможця увічнюють 96 пам’ятників, обелісків, пам’ятних знаків, в тому числі 52 на могилах воїнів-визволителів, партизанів і підпільників, 27 воїнам-землякам, встановлено 5 меморіальних дошок і 7 пам’ятних знаків. Усе це є своєрідним пантеоном слави і величі солдатського подвигу, мужності партизанів і підпільників, міцної і непорушної дружби і взаємодопомоги у час визволення, пам’яті про спалені села, мирних жителів, замучених у фашистських катівнях, спалених, розстріляних і закатованих жителів району.

Котелевці глибоко шанують пам’ятні місця, пов’язані з героїчним захистом і визволенням. На місцях подвигу Героїв Радянського Союзу сержантів М. І. Попова, М. Т. Гарнізова на висотці 130,6 поблизу с. Михайлівка Перша та М. В. Шишкіна в урочищі Скоробір поблизу с. Більськ встановлені обеліски. В центрі селища Котельва – бюст двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака, у селі Лабурівка – погруддя  Героя Радянського Союзу І. І. Спичака. В центрі селища встановлена стела на честь військових частин і з’єднань, що брали участь у визволенні Котельви. Височать обеліски на місці вимушеної посади літака Героя Радянського Союзу З. С. Хіталішвілі та на місці загибелі льотчика В. М. Кагановича. Обеліск в пам’ять про полеглих у боях і закатованих фашистами односельчан, меморіальні дошки встановлені на будинках Котелевської неповної середньої школи №5 та Котелевської райспоживспілки в пам’ять про перебування там штабів 5, 7 8 гв. повітрянодесантних дивізій 20-го гв. Стрілецького корпусу в серпні-вересні 1943 року.

За рішенням місцевих органів влади названі іменами героїв-захисників та односельців вулиці. В смт. Котельва є вулиці імені комбата 25 полку 5-ї дивізії капітана Івлєва, М. Бірюкова, І. Спичака, 4-ї гвардійської армії. На площі Слави встановлений меморіал 1080 воїнам-односельчанам, які загинули на фронтах війни. В с. Михайлівка Перша є вулиці М. І. Попова, М. Т. Гарнізова, З. С. Хіталішвілі, М. Багірова.

 

 

Наверх ↑